Кожен громадянин України, який звертається за отриманням візи, повинен вказати детальну, точну і правдиву інформацію про себе, членів своєї родини. Зокрема, йдеться про місце проживання, освіту, заняття, джерела доходів, інформацію про майно та банківські рахунки, наміри щодо поїздки за кордон. Усі ця інформація акуратно сканується та систематизується у бази даних на електронних носіях
Хто розпоряджається цим величезним масивом даних, який, безперечно, становить неабиякий інтерес для розвідки будь-якої країни світу?
Якщо вірити інформації, викладеній на сайті, де людина здійснює реєстраційні процедури, усі посередницькі послуги у візовій сфері українцям надає міжнародна компанія “VFC Global”. Однак якщо уважна людина зверне увагу на документи, які підписує, здаючи документи, то стане очевидним, що вона має справу із зовсім іншими компаніями. Це, зокрема, ПП “Візовий Сервіс Центр” у Львові та ПП “ЮСН” у Києві.
Себто “VFC Global” – це красива вітрина, а порядкують за нею зовсім інші люди? Хто вони?
Бенефіціаром цих компаній у реєстрах значиться такий собі Юрій Байковс. Але, як ми з’ясували, це – людина, яка до нашого дзвінка навіть не здогадувалася, що є власником такого ласого
бізнесу. Як підтвердив його батько, адреса у Ризі – зазначена як адреса проживання Юрійса – недостовірна. Він там уже давно не проживає. А живе у Лондоні й працює – “водієм шефа”.
Тобто є усі підстави припустити, що Юрій Байковс – підставний бенефіціар візових центрів в Україні, а їхніми справжніми власниками є саме ті люди, у яких Юрійс працює водієм. Але чому ці люди, якщо наміри їхні чисті та чесні, так маскуються?
Саме це запитання ми визначили головним у новій частині нашого журналістського розслідування.
Саме з питання, хто контролює візові центри, декілька місяців тому і почався скандал навколо їхньої діяльності: візових посередників урядів країн ЄС у Білорусі запідозрили у зв’язках з особами, яких називають колишніми співробітниками КДБ. Чи можуть держави ЄС за таких умов гарантувати реальний захист персональних даних громадян, які проходять через такі візові центри?
Беручи до уваги, що за декілька років діяльності візових центрів в Україні тут було зібрано інформацію про мільйони українців, ми вирішили самостійно перевірити цю інформацію – вже стосовно українських партнерів “VFS Global”: чи справді власники таких візових центрів можуть викликати підозри і на чому ці підозри можуть грунтуватися.
Цими днями ми отримали позиції двох зацікавлених учасників нашого розслідування діяльності візових центрів, які частково пролили світло на те, як працює візовий бізнес в Україні.
В офіційному прес-релізі, скерованому на нашу адресу, “VFS Global” запевняє, що є великою компанією зі штаб-квартирами у Дубаї та Мумбаї. Компанія офіційно визнала, що в Україні вона працює спільно із посередниками, яких називає у документі “компанією з управління підприємством (FMC)”.
На противагу цьому, прес-секретар з питань громадянства та імміграції Уряду Канади Ненсі Карен повідомила, що для управління візовими центрами в Україні згідно з контрактом була відібрана компанія “VF worldwide Holdings Limited” з адресою: Сент-Луїс Бізнес Центр, перехрестя вулиць Десрочес і Сент-Луїс, місто Порт-Луїс, 100001, Маврикій, вона ж – “VFS Global”. Аналогічна відповідь надійшла із зовнішньоекономічного відомства Польщі – польський уряд уклав таку ж угоду з маврикійською компанією “VFS Global”. При цьому в обох відповідях від МЗС жодного слова про українських посередників у формі ПП (приватних підприємств) не згадується.
Якщо зіставити відповіді “VFS Global” і МЗС Канади, то вибудовується така картина: уряди щонайменше двох країн уклали угоду на візовий сервіс з компанією з Маврикію “VF worldwide Holdings Limited”, яка за погодженням цих країн залучила до діяльності в Україні двох посередників – ПП “Візовий Сервіс Центр” зі Львова та ПП “ЮСН” з Києва.
Звісно, окреме запитання, чому компанія “VFS Global” повідомляє про свої дві штаб квартири, однак замовчує той факт, що насправді угоди із посередниками в Україні підписував її підрозділ, розміщений на Маврикії.
Цікавіші запитання постають щодо цілей, які ставлять перед собою візові посередники в Україні. Наявна у нас інформація, що беззастережно підтверджується документально, дає підстави нам стверджувати, що такими цілями є не що інше, як бажання засекретити інформацію про справжніх власників компанії, скориставшись “фішкою” всіх офшорів – можливістю використання номінальних або “підставних” власників для компаній, зареєстрованих тут.
Звідки такий сміливий висновок?
Як ми раніше з’ясували, обидві фірми-посередники об’єднує однакова структура власності – чотириступенева вервиця власників, яка закінчується на офшорі далекого острова Кюрасао у Карибському морі. А єдиний бенефіціарний власник їх, зазначений у документах, – лондонський водій Юра з ризькою пропискою.
Звісно, наївно вважати “водія Юру”, або “Юрійса”, який возить шефа, справжнім власником бізнесу з річних доходом кілька мільйонів гривень. Тим більше, беручи до уваги той факт, що Юрій з першого разу не здатний про це пригадати.
Якщо ж не Юра, то, можливо, його шеф з Лондона є справжній власником мережі візових центрів? Відома практика, коли водії для російських чи українських бізнесменів – це більше ніж шофер, вони виконують роль довірених осіб, які
володіють найпотаємнішими секретами своїх vip-пасажирів. Майже так само, як візові центри володіють секретами мільйонів українських громадян.
Спробуємо розібратися, чи ця версія має під собою грунт, і ким може бути той шеф, якого Юра часто возить у лондонський аеропорт.
Засновником українських та російських візових центрів є та сама голландська компанія “Open World Solution”, яку контролює лондонський “водій шефа” Юра Байковс
До 2013 року партнером VFS, який надавав візові послуги українцям, було ТзОВ “РНТ-Юкрейн”, засноване у 2006 році. Через це ПП видавалися візи у Бельгію, Францію, Італію, Нідерланди, інші країни ЄС. Назва цієї компанії розшифровується як “Russian National Tourist”, що не дає помилитися з визначенням її коріння. З часу заснування її незмінним власником є компанія “Open World Solutions Limited”, яка міститься у самому центрі Лондона, на вул. Пікаділлі, 70. Засновником цієї компанії є британсько-російський бізнесмен Міхаїл Ігнатьєв. У 1991 році він емігрував до Британії, де розпочав разом зі своїм старшим братом Андрєєм туристичний бізнес, організовуючи поїздки іноземців до Росії. Деякі британські компанії Ігнатьєва мають характерні назви “Visit Russia ltd”, “Russian National Tourist Office Limited” і т. ін.
Бізнес справді був успішним, бо з 90-х Лондон став справжньою Меккою для “нових рускіх”, які витрачали зароблені на батьківщині мільйони, живучи у Британії та інвестуючи в елітну британську нерухомість Не в останню чергу запорукою успіху бізнесу був старший брат Андрєй Ігнатьєв, який працював у Держкомтуризму СРСР, а до того в туристичній фірмі “Супутник” при ВЛКСМ. І мав потрібні зв’язки для провадження туристичного бізнесу.
Саме ті брати Ігнатьєви, організатори “візових центрів” на території колишніх країн СНД, яких називають “колишніми працівниками КДБ”
Саме ці сторінки біографії, як можна зрозуміти, дали підстави колегам з Польщі і Литви запідозрити Ігнатьевих у зв’язках з КДБ. Ці підозри можуть бути не позбавлені сенсу, адже ні для кого не секрет, що така делікатна діяльність, як робота в туристичній сфері в СРСР, постійні відвідини “ворожих” капіталістичних країн і контакти іноземцями були тотально контрольовані органами безпеки. Тому шансів потрапити на роботу на такій відповідальній ділянці без
формалізованих зобов’язань як сексота не було жодних. А, як відомо, колишніх співробітників КДБ не буває, і сумнівно, щоб ФСБ, яка є прямим правонаступником КДБ, не використовувала стару перевірену агентуру.
Звісно, що прямих документальних доказів такої співпраці немає, і бути не може – навряд чи радянсько-російські спецслужби дозоволили б витік такої інформації. Однак відкидати можливість зв’язків братів Ігнатьєвих з КДБ-ФСБ було б легковажно і ризиковано, особливо для спецслужби країни, яка потерпає від гібридної війни. Отож, пане Грицак, корисно було б поцікавитись і Вам who is Mr. Mikhail Ignatiev і його брат.
Але йдемо далі: чи мають Ігнатьеви стосунок до українських візових центрів? Дані, які ми зібрали, дають підстави відповісти на це запитання ствердно.
У 2008 році британське МЗС оголосило конкурс на відкриття візових центрів в країнах Східної Європи, у тому числі в Україні. У цьому конкурсі перемогла вже відома нам індійська компанія VFS разом з партнером – британською фірмою Міхаїла Ігнатьєва. Індійці практикували залучення партнерів для освоєння нових ринків, особливо коли йшлося про корумповані країни на кшталт Росії чи України. Саме таким партнером виступили структури братів Ігнатьевих.
Наприклад, в Україні таким партнером стало ТзОВ “РНТ-Юкрейн”. У Росії візові послуги надають надають аж чотири фірми: “Навігатор”, “Інтерлінк сервіс”, “Інтрештамп”, “Інтерком”.
У 2013 році ТзОВ “РНТ-Юкрейн” припиняє свою діяльність як візовий центр країн ЄС в Україні. Одночасно це товариство виходить зі складу учасників ПП “ЮСН” та ПП “Візовий Сервіс Центр”, засновником яких було. Замість “РНТ-Юкрейн” власником цих ПП стає голландська фірма “Open World Solutions”, назва якої ідентична назві лондонської фірми Ігнатьева, що управляла візовими центрами до цього моменту. З того часу, функції візових посередників починає виконувати ПП “ЮСН” в Києві та ПП “Візовий Сервіс Центр” у Львові.
Протягом цього часу прізвище Ігнатьєва поступово зникає з усіх офіційних реєстрів – увесь бізнес записується на сервісні компанії або на компанії, в офшорах, де власники засекречені. Наприклад, він формально перестає бути
власником британських “Open World Solutions Limited”, яке є засновником української компанії РНТ, інших належних йому компаній. Однак усе вказує на те, що відбувається лише формальна зміна, адже він далі контролює ці компанії через фірму з Британських Віргінських островів “Plomoz International” та Антона Борисенка – колишнього директора “РНТ-Юкрейн”, українця, який живе в Лондоні.
Те саме відбувається в українськими візовими центрами. Замість прозорої “Open World Solutions Limited” з Британії їхнім власником стає “Open World Solutions Limited” з прихованими власниками з Кюрасао.
Яка причина цієї офшорної мімікрії й чому вона активізувалася у 2013 році?
Підстав припускати, що Ігнатьєв перестав займатися візовим бізнесом, немає, адже йому далі належать візові центри в Білорусі та Росії, його компанія “RNT Limited” далі видає візи для російського посольства в Лондоні.
Щоб пояснити це, спробуємо висунути таку версію. У 2013 році зовнішньоекономічний курс України готувався розвернутися на 180% від Росії, почалась активна підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Україна готувалася стати зоною економічних інтересів Євросоюзу. Існування як візових посередників для країн Європи компаній, які прямо асоціюються з представниками російського бізнесу з непевним комсомольським минулим, могло бути компрометаційним і ставило під сумнів подальшу співпрацю є європейськими країнами. Можливо тому у 2013 році Великобританія замість індійсько-російського партнерства під егідою VFS залучає іншу компанію – “Тeleperformance Ltd”, яка дотепер надає візові послуги уряду ЇЇ Величності як в Україні, так і в Росії.
Ігнатьєви вирішили реагувати на цей виклик таким чином, щоб їхній контроль над візовими центрами здійснювався не безпосередньо, а через номінальних акціонерів у компаніях, зареєстрованих у країнах, де прізвища реальних власників практично неможливо дізнатися.
Тепер і стали в пригоді люди на зразок непомітного та нікому не відомого, однак перевіреного часом персонажа, наприклад водія, ім’ям якого можна прикритися у трастовій декларації на котромусь з карибських островів.
Коли ми вперше згадували водія Юру, ми незаслужено обмежували його масштаб лише Україною. Виявилося, що власником візових центрів в Україні та Росії є та сама людина. Вгадайте хто… Так, той самий Юра – загадковий латвійський водій, який возить шефа в лондонський аеропорт. Звідки такий сміливий висновок? Річ у тому, що ТзОВ “Навігатор”, зареєстроване у Москві, управляє одними з найбільших візових центрів у Росії таких країн, як Польща, Німеччина, Канада, Франція, Фінляндія, – центрів, що містяться у Москві, Петербурзі, Калінінграді, Єкатеринбурзі, інших містах. А єдиним власником цієї компанії є відома нам голландська “Open World Solutions B.V.”, та сама, що вказана засновником українських ПП “ЮСН” та ПП “Візовий Сервіс Центр”. Ну а те, що їх кінцевим власником є Юрійс Байковс, він же водій Юра з Лондона, знають, напевно, усі.
То хто ж шеф “водія Юри”, якого він “возить в аеропорт”?
На цю роль дуже органічно підходить той самий Ігнатьєв, який, маючи бізнес у Росі,ї живе на дві країни, через що змушений часто їздити зі своїм водієм в лондонський аеропорт. І взагалі, життя росіян у Лондоні тісно пов’язане з аеропортами: постійні перельоти за маршрутом Лондон – Москва – Санкт-Петербург, родичі і бізнеси, які працюють в Росії. Мабуть, тому одна з компаній, яка належить Міхаїлу Ігнатьєву, і яку він очолює, називається “Aeroflot Corporate Friends Limited”, що можна перекласти як “Корпоративні Друзі Аерофлоту”.
Ось ще незаперечні факти. У 2012 році саме на Юрія Байковса була оформлена компанія “Visa Services Management Limited”. Якийсь час він був навіть директором цієї компанії, аж доки її не ліквідовано у 2014 році. Компанія ця була зареєстрована за адресою Сент-Ніколаc-Лейн, у місті Люїс, графство Іст-Суссекс, за тією ж адресою, де зареєстровані інші колишні й теперішні фірми Ігнатьєва, як-от “RNT Limited” чи “Business Services Іnternational (uk) limited”. Ця ж адреса вказана як особиста поштова адреса Міхаїла Ігнатьєва в офіційному реєстрі компаній Великобританії.
Співласниками і директорами цієї фірми були менеджери, які водночас працювали в Ігнатьєва. Наприклад, бухгалтер Наталья Пілко працює директором у фірмі “Visit Kazakhstan Limited”, власником якої є Ігнатьєв, а Наталья Сівіцкая є секретарем у цій фірмі. Вже згадуваний нами Антон Борисенко, був директором українського візового центру ТзОВ
“РНТ-Юкрейн”, а тепер працює директором у “RNT Limited” та “Open World Solutions”. У цих людей різні професії, однак є й спільний знаменник – усі вони свої, “рідні”, вихідці з країн колишнього Радянського Союзу, усі вони тривалий час працюють у британських компаніях Міхаїла Ігнатьєва, а основне, кожному з них можна довірити функцію номінального власника належної йому компанії.
Цікаве фото: як пояснити загадковий візит росіянина Міхаїла Ігнатьєва на прийом до Посольства України в Сполученому Королівстві Британії, організований в честь 21-ї річниці Збройних сил(!) України(!!)?
Отже, сумнівів майже не залишається: візові центри в Україні контролюють росіяни. І тоді як активісти контролюють кожну російську вантажівку на дорогах країни, з’ясовується, що в Україні жоден державний орган не контролює величезну і напрочуд делікатну сферу: посередницькі візові послуги, що контролюються російськомовними людьми із специфічими біографіями. А якщо до цього додати те, що ім’я Юрія Байковса вже не вперше використовується в компаніях, де стирчать вуха Ігнатьєва, то сумніви розвіюються остаточно.
* До речі
Бізнес і шпигуни
Радянські спецслужби активно впроваджували своїх агентів у західний бізнес
Бізнес і розвідувальна діяльність. Здавалося б, ці речі ніяк не пов’язані. А от і ні.
Фахівці кажуть, що у радянські часи КДБ і ГРУ свідомо засновували бізнесові проекти, які дозволяли виходити на потрібних людей або ж відкривали доступ до важливої інформації.
Докладніше про це — у розмові з екс-заступником голови СБУ, колишнім начальником Головного управління розвідки Міноборони Олександром Скіпальським.
— Як саме розвідка працювала у цьому напрямі?
— Так, проникнення у західний бізнес було одним із напрямів роботи зовнішньої розвідки колишнього Радянського союзу. Цікавила різноманітна інформація – від стратегічних військових планів і аж до даних науково-технічного характеру.
Співробітники радянської розвідки дуже часто діяли під прикриттям. Вони працювали у складі консульських установ, торговельних представництв, приватних компаній та інших організацій.
Що міцніше закріплювалася позиція такого “нелегала” (іноді він ставав навіть власником компанії), то краще: менше було підозр.
Виглядало на те, що власник (насправді – агент під прикриттям) працює суто на розбудову бізнесу.
— У які сфери бізнесу зазвичай проникали таємні агенти?
— У такі, що відкривають доступ до важливих даних або ж виводять на слід людей, котрі володіють такими даними. Для прикладу, у готельний бізнес. Яскраво про можливості готельного бізнесу у розвідувальній діяльності розповідав колишній співробітник радянського ГРУ Віктор Суворов. Фактаж явно взято із життя. Він описує епізод про те, як радянські спецслужби спершу відкрили готель на Альпах, а згодом завербували там одного з американських військовослужбовців.
Крім того, знаю, що німецька Штазі – спецслужба, яка тісно співпрацювала КДБ, – створювала борделі в західних країнах. А ГРУ використовувало своїх офіцерів для підтримки контактів із дівчатами, які запрошували до себе
представників англійського істеблішменту.
— Які сфери діяльності для розвідки найпривабливіші?
— Безперечно, це консульські установи. Адже через представництво у них можна мати доступ до зовнішньої політики держави, до її таємних документів, стратегічних планів, намірів щодо інших країн. Приватні компанії, як-от візові посередники, що працюють при консульських установах, – також ласе місце для розвідки. Адже через них можна роздобути персональні дані людей, інформацію про їх переміщення тощо.
Як бачите, участь під бізнес-прикриттям не є чимось надзвичайним для спецслужби. Це звична практика. Я не сумніваюсь, що сьогоднішня російська розвідка використовує один до одного технології, які свого часу використовувала радянська розвідка.
А тим часом
“Gazeta Polska” намагалася дізнатися, яким чином польська держава гарантує захист персональних даних своїх громадян, що беруть участь у візовому процесі.
Але поки що МЗС Польщі обмежився відповіддю про те, з якою компанією договір був укладений.
“Питання про візового посередника не можна замести під килим, тему треба з’ясувати, адже вона стосується питання безпеки Польщі й нашого близького партнера, яким у заявах польської влади є Україна”, – пише газета.
“Якщо Польща зобов’язана реалізувати міжнародну угоду, то повинна задуматися, чи варто ці процеси передавати в чужі руки, – пише автор Боболович. – Особливо, коли їхній власник вільно володіє російською мовою”.